Криваве Зеленопілля. П’ять років потому

Із повідомленням про артобстріл, котрий забрав життя десятків наших воїнів, чи не всі зрозуміли: в Україні справжня війна. Минуло пів десятиліття, а біль втрат під Зеленопіллям не вщухає ні серед рідних загиблих, ні серед учасників тієї жахливої ночі. Об этом сообщает uaport.in.ua со ссылкой на СМИ.

Не всі, з ким довелося спілкуватися, бажали бачити своє прізвище в публікації. Один із командирів запевнив, що інтерв’ю даватиме після війни. Він не погодився із твердженням про те, що події під Зеленопіллям – перше безпосереднє масоване застосування регулярних військ РФ проти ЗСУ, адже їх обстрілювали і раніше. Мовляв, понесли втрати, перегрупувалися і воювали далі. Інколи легше було рахувати дні, коли воювати не доводилося, пише Віктор Цвіліховський для Оpinion.

Ніч смертей. Луганська область, місцевість поблизу села Зеленопілля. За офіційною інформацією, у ніч із 10 на 11 липня 2014 року, приблизно о 4:30 ранку, прикордонників 2-ї мотоманевреної групи ДПСУ та воїнів батальйонної тактичної групи, сформованої з підрозділів 24-ї і 72-ї окремих механізованих (ОМБр) та першого батальйону 79-ї окремої аеромобільної (ОАеМБр) бригад, обстріляли з реактивної системи залпового вогню БМ-21 "Град" із території Росії. Перед нашими військовими стояло завдання прикрити ділянку державного кордону.

Про ті події розповів Opinion військовий пенсіонер Валерій Курач, екскомандир 79-ї окремої десантно-штурмової бригади (нинішня назва 79-ї ОАеМБр), позивний "Самара". На той момент пан Валерій був заступником командира бригади, а очолював бригаду полковник Олексій Шандар, звільнений з посади після подій Зеленопілля. За словами пана Курача, 10 липня він мав телефонну розмову з начальником Генштабу ЗСУ Віктором Муженком.

"Муженко поставив завдання: із приходом 1-го батальйону (він брав участь у звільненні Слов’янська) закрити прохід з Ізвариного, – зазначив Валерій Курач. – З одного боку ми вже дійшли до нього, кордон був під контролем, залишилося з іншого боку. І якби ми його закрили, то може, війна вже закінчилася б. 1-й батальйон прийшов, і ми виїхали в ніч з 10 на 11 на Зеленопілля. Поки їхали, нас мінометами ганяли по полях. Нас “вели”, десь був витік інформації. Коли прийшли в Зеленопілля, то треба було поставити завдання 24-й бригаді".

Після артобстрілу

Невдовзі, по прибуттю першого батальйону 79-ї бригади до необхідного місця під Зеленопіллям, і був нанесений артудар.

"Між Дяковим і Зеленопіллям, з боку РФ, це практично кордон був, – уточнив пан Курач. – Втрати були колосальними, вони “положили” дуже чітко, прямо в табір 24-ї бригади, а ми знаходилися на південній околиці цього табору. А почалося все від прикордонників, через увесь табір і дійшло до нас. Загинув генерал Момот, позивний “Чужий” (Ігор Момот – тоді полковник, посмертно присвоєно звання генерал-майора і зірку Героя України – прим. ред.). Я стояв поблизу нього, він спав у наметі, коли осколок потрапив йому в голову. Було всього 37 “двохсотих”, 156 поранених, із них 9 “двохсотих” 79-ї бригади".

Наслідки нічної атаки

У Вікіпедії список загиблих під Зеленопіллям саме 37 осіб (20 з них – воїни 24-ї ОМБр), хоча різні джерела давали різні цифри. У перші тижні говорили навіть про сотні трупів. Росіяни писали про 200 вбитих. За словами пана Курача, 37 загиблих встановили за даними ДНК останків тіл у Запорізькому морзі. Така ж кількість підтвердилася з інформації командирів підрозділів, які перерахували бійців.

"Після того як ми понесли втрати, організували кругову оборону, думав, що нас будуть атакувати, обстрілювали нас ще 120-міліметровими мінометами, – продовжив пан Валерій. – Я доповів Муженку про великі втрати, він сказав повернутися у вихідний стан. Розпочали евакуацію поранених. Важких поранених було дуже багато. У небі пахло смаженим м’ясом і кров’ю. Ми зібрали останки загиблих у ковдри і плащ-намети, завантажили в машину і вивезли в Дякове".

Місцевість неподалік від місця трагедії

"Перший Іловайськ". Для увічнення пам’яті учасників АТО, жертв воєн та політрепресій на Миколаївщині видали трьохтомник. Один із членів редколегії, народний депутат України Тарас Кремінь (у 2014 році голова Миколаївської облради) згадав для Opinion, як мешканці їхнього краю показали справжній козацький дух, не допустивши "русский мир", як допомагали нашим воїнам, зокрема 79-ї ОАеМБр, базованої в місті корабелів.

Меморіал загиблим воїнам 79-ї ОАеМБр у Миколаєві

"Коли 79-а бригада виходила на Чонгар, то миколаївці збирали кошти для придбання форми, бронежилетів, продуктів харчування, – розповів пан Кремінь. – Обстріл під Зеленопіллям став величезною трагедією для Миколаєва й області, був кількаденний траур. Ми розуміли: треба зробити все, щоб належно вшанувати наших загиблих. Місцева влада підтримала родини – і матеріально, і транспортом, і з вирішенням інших побутових питань".

У першій книзі згаданого трьохтомника "Миттєвості війни" йдеться, зокрема, про події під Зеленопіллям. Спогадами поділився підполковник Сергій Куз, на той час командир 1-го батальйону 79-ї ОАеМБр:

"Коли ми прибули на місце в район Зеленопілля, там була тактична група 24-ї бригади, яка, на жаль, не була достатньо обладнана в інженерному плані: бліндажів, укріплень не було, лише намети. Розвідка доповідала про переміщення технічних засобів з боку РФ. Приблизно з 10 липня почали виходити коригувальники зі сторони РФ. Після прибуття на місце я виліз із БТРа, сказав: повітря важке. За маршем Зеленопілля було визначене як місце дозаправки та відпочинку особового складу. Я розумів, що ситуація складна. Багато моментів було прораховано, проте все врахувати просто неможливо – засідки, зрадники. Багато чого треба було вирішувати на місці. Поставлену задачу необхідно виконати і зберегти життя бійців".

Наші захисники

На думку Сергія Куза, Зеленопілля стало першим Іловайськом. Саму подію військовий описав так:

"11 липня 2014 року о 4:40 ранку почався обстріл колони 79-ї ОАеМБр із “Градів”. Після “Градів” був мінометний обстріл. Проте ніхто не піддався паніці, незважаючи на втому, всі намагалися допомогти. Санінструктори зробили все, що могли, щоб врятувати життя пораненим бійцям. Олег Тетеря, Євген Денисенко – їх професіоналізм врятував немало життів. Після обстрілу був для мене один з найважчих моментів, коли треба було евакуювати поранених. Техніки було мало, та, що лишилась, часто виходила з ладу. Для евакуації поранених був лише один БТР. Я мав вирішити: кого вивозити першими, в кого більше шансів вижити, доїхати до лікарні. Важко дивитися в очі пораненим побратимам і розуміти, що шанс вижити в них мінімальний".

Чи можна було уникнути трагедії? На переконання Валерія Курача, ні, бо все було сплановано і вороги знали, куди саме переміщаються наші військові. Погодні умови були ідеальні, що також має значення при такому обстрілі. До того ж коректувальник наводив артилерію в конкретну точку.

"Коли приїхав на командний пункт у Дякове, то вишикував офіцерів і сказав, що всі повинні відпочивати тільки в укриттях, бліндажах, а не в наметах і машинах, – повідомив Валерій Курач. – І вночі, з 11 на 12 липня, по нас, уже по командному пункту, занесли ще один удар реактивними системами залпового вогню. Загинув зенітник, два-три офіцери були поранені. Після Зеленопілля артобстріл посилювався щодня. А в кінці було так – дві години б’ють, одна година перерви. І все це відбувалося з території РФ. Про стан справ я доповідав начальнику Генштабу, у РНБО. На початку серпня нам дали команду виходити з оточення, в яке ми потрапили".

Герої не вмирають! У розділі книги "Вітчизна пам’ятає" згадані полеглі воїни 79-ї ОАеМБр. В одному із записів вказано: "Ладиженський Олександр Васильович, 16.04.1978 року народження, с. Олексіївка Котовського району Одеської області. Старшина 79-ї Миколаївської окремої аеромобільної бригади. Указом Президента України № 708/2014 від 08 вересня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня".

Олександр Ладиженський жив у Кривому Озері Миколаївської області. Батько двох дітей. Нині донька Валерія студентка, син Костянтин школяр. Олександр один із перших став на захист України у 2014 році.

"Він ще на Майдан рвався, хотів змін в Україні. Був патріотом, – розповіла Opinion Вероніка Ладиженська, дружина Олександра. – У нас діти, хотілося, щоб було краще. Чоловік займався будівництвом, працював у Борисполі. Його викликали у 79-ту бригаду в Миколаєві на збори, потім їх відправили на Широкий лан (полігон на півдні України – прим. ред.), згодом у Луганську область. Я навіть не знала про це. Він дзвонив, говорив по суті, нічого зайвого: що вдома, як діти? Бувало, телефон не брав, думаю, їм не дозволяли спілкуватися. Страшно було. Казав: “Тут справжня війна, ви не зрозумієте”. Вони там уже все бачили і розуміли, що й до чого. Їм тоді ще не дозволяли стріляти. А Зеленопілля все показало".

"Олександра Ладиженського проводжали в останню путь усією областю, – згадав Тарас Кремінь. – Трагедія була надзвичайно важкою для всіх. Олександр – мій ровесник, молода людина, яка гідно і з честю виконала свій обов’язок. Ідеться про справжніх героїв. Кожен, хто пішов захищати Україну, уже Герой України. А ті, хто загинули за Україну, на небесах оберігають нашу державу від кровопролиття, ненависті, російського ворога, тієї страшної чуми, що прийшла на нашу Богом дану землю".

Україна пам’ятає своїх героїв! І це не пусті слова, бо люди наповнюють їх конкретними справами. Тарас Кремінь запевнив, що допомога родинам надається досі. Вероніка Ладиженська вдячна Кривоозерському сільському голові Юрію Сінчуку, який добре знав Олександра і його загибель сприйняв як особисту трагедію. Юрій Васильович допомагав у транспортуванні тіла, яке надали для поховання після процедури ДНК після сороковин трагедії. Завдяки Юрію Сінчуку на місцевій школі встановлена меморіальна дошка пам’яті Олександра Ладиженського, біля школи розбили невеличкий парк з алеєю і меморіалом двом загиблим у війні землякам. Вартість пам’ятника на могилі воїна компенсувала районна влада.

P. S. Як наголосив командир, що не побажав фігурувати в публікації, Зеленопілля стало уроком, на помилках якого доводилося вчитися. Щільно сконцентрованим в одному місці військам слід було розосередитися на більшій території, окопатися, подбати про інженерні укриття, в жодному разі не відпочивати на ліжках у наметах чи на броні техніки.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ для Оpinion



Джерело статті: “http://uainfo.org/blognews/1562859833-krivave-zelenopillya-p-yat-rokiv-potomu.html”

ТОП новости

Вход

Меню пользователя